Форум
Магічні практики на Лівобережній Україні XVIII ст.
Магічними практики — послідовні дії, що мають символічне (магічне) значення, виконаних однією або кількома особами над одним/кількома предметами з метою вплинути на певних людей/обставини чи для здобуття потрібної інформації.
В основі магічних практик у XVIII ст. на Лівобережжі лежали прості дії. Тут немає складних приготувань і спеціальних предметів — усі речі, що застосовувались для чарування, використовувалися і для щоденного вжитку. Більшість чарувань складалася з таких елементів:
1) той, хто власне чаклує;
2) мета, з якою застосовуються чари;
3) предмети, з допомогою яких відбувається чарування;
4) замовляння;
5) особа чи предмет, на які спрямовані чари.
Саме ця простота та архаїчність й дозволила стати української магії невід’ємною складовою життя селянина, частиною його побуту. Володіння магічними практиками давало можливість тримати ситуацію під контролем, контактувати з природними силами, повернути долю собі на користь, або на користь замовника. Усе це свідчить наскільки чільне місце посідала політеїстична віра у богів, їх уособлення і персоніфікація у свідомості та середовищі тогочасних українців.
На теренах Лівобережної України була досить поширена магічна практика, яка сприймалася як “відьомська” — це “заломи”, “закрутки” колосся. Збіжжя закручувалося або заломлювалося певним чином на шкоду господарям ниви. Такі “закрутки” були кількох видів, і кожен вид мав заподіяти певну шкоду. Колосся символізувало Сонце, життя, тому вважалося, що таке чаклунство могло призвести до хвороби й смерті господарів, до падежу худоби. Знайдені завитки спричиняли справжню паніку, адже їх ні в якому разі не можна було виривати самостійно — лише людям, які зналися на “розвиванні” “завитків”. У 1745 році у с. Обухівка Миргородського полку селяни спалили стару Вівдю Москаленчиху, оскільки на їхніх полях почали з’являтися “завитки”, які, на їхню думку, призвели до падежу коней.
Іншою магічною практикою, яка досить часто трапляється у справах про чари на підросійській території України, є ворожба про вкрадені чи втрачені речі.Такою є справа Ксенії Литвиненкові, яка у 1793 р. прийшла у Борозенський нижній земський суд як свідок. Вона розказала, що її кликали у різні села гадати про вкрадені речі, які вона віднаходила на такий спосіб: перебуваючи у селі, де сталася крадіжка, вона увечері виходила на двір, читала молитви (вона відмовилася сказати, які саме) і відраховувала “тридев’ять” зірок; під ранок після співу півнів виходила знову — із зірок складалося зображення злодія, а також його ім’я та прізвище.
Багатим матеріалом для дослідження магічних практик є справа Стефаниди Шафранцової (Чернігів), яку її чоловік у 1739 році звинуватив у подружній зраді, розтраті подружнього майна та чаклунстві. Оскільки перед поверненням чоловіка з війська Стефаниді справді було чого боятися, вона звернулася по допомогу до “ворожок”. Ті їй нарадили, зокрема, для того щоб у неї народжувалися діти, взяти “платок, що у пояса носить”, зав’язати на ньому вузлик, влити три ложки води в горщик і намочити той “платок”, а потім ту воду пити. Для того щоб чоловік, повернувшись додому, її не бив, Стефаниді потрібно було взяти його чорну сорочку, прополоскати її на грудях та на спині, а воду вилити у піч на вогонь, потім, висушивши сорочку, прикласти до неї дванадцять каменів, говорячи: “Як тій сорочці важко під камінням, так щоб моєму чоловіку було важко на мене руку піднімати”. Сорочку потрібно було тримати під камінням до дванадцяти днів. Щоб дізнатися, чи живий чоловік Стефаниди, “ворожка” Марія Шевчиха взяла 9 ложок води, вилила їх у горщик і всипала туди солі, потому поставила горщик на тарілку; якби сіль розчинилась, але кількість води не збільшилася б, це означало, що чоловік Стефаниди помер, а якщо кількість води збільшилася б, але сіль не розчинилася б, це засвідчило б, що він живий.
Магічними практики — послідовні дії, що мають символічне (магічне) значення, виконаних однією або кількома особами над одним/кількома предметами з метою вплинути на певних людей/обставини чи для здобуття потрібної інформації.
В основі магічних практик у XVIII ст. на Лівобережжі лежали прості дії. Тут немає складних приготувань і спеціальних предметів — усі речі, що застосовувались для чарування, використовувалися і для щоденного вжитку. Більшість чарувань складалася з таких елементів:
1) той, хто власне чаклує;
2) мета, з якою застосовуються чари;
3) предмети, з допомогою яких відбувається чарування;
4) замовляння;
5) особа чи предмет, на які спрямовані чари.
Саме ця простота та архаїчність й дозволила стати української магії невід’ємною складовою життя селянина, частиною його побуту. Володіння магічними практиками давало можливість тримати ситуацію під контролем, контактувати з природними силами, повернути долю собі на користь, або на користь замовника. Усе це свідчить наскільки чільне місце посідала політеїстична віра у богів, їх уособлення і персоніфікація у свідомості та середовищі тогочасних українців.
На теренах Лівобережної України була досить поширена магічна практика, яка сприймалася як “відьомська” — це “заломи”, “закрутки” колосся. Збіжжя закручувалося або заломлювалося певним чином на шкоду господарям ниви. Такі “закрутки” були кількох видів, і кожен вид мав заподіяти певну шкоду. Колосся символізувало Сонце, життя, тому вважалося, що таке чаклунство могло призвести до хвороби й смерті господарів, до падежу худоби. Знайдені завитки спричиняли справжню паніку, адже їх ні в якому разі не можна було виривати самостійно — лише людям, які зналися на “розвиванні” “завитків”. У 1745 році у с. Обухівка Миргородського полку селяни спалили стару Вівдю Москаленчиху, оскільки на їхніх полях почали з’являтися “завитки”, які, на їхню думку, призвели до падежу коней.
Іншою магічною практикою, яка досить часто трапляється у справах про чари на підросійській території України, є ворожба про вкрадені чи втрачені речі.Такою є справа Ксенії Литвиненкові, яка у 1793 р. прийшла у Борозенський нижній земський суд як свідок. Вона розказала, що її кликали у різні села гадати про вкрадені речі, які вона віднаходила на такий спосіб: перебуваючи у селі, де сталася крадіжка, вона увечері виходила на двір, читала молитви (вона відмовилася сказати, які саме) і відраховувала “тридев’ять” зірок; під ранок після співу півнів виходила знову — із зірок складалося зображення злодія, а також його ім’я та прізвище.
Багатим матеріалом для дослідження магічних практик є справа Стефаниди Шафранцової (Чернігів), яку її чоловік у 1739 році звинуватив у подружній зраді, розтраті подружнього майна та чаклунстві. Оскільки перед поверненням чоловіка з війська Стефаниді справді було чого боятися, вона звернулася по допомогу до “ворожок”. Ті їй нарадили, зокрема, для того щоб у неї народжувалися діти, взяти “платок, що у пояса носить”, зав’язати на ньому вузлик, влити три ложки води в горщик і намочити той “платок”, а потім ту воду пити. Для того щоб чоловік, повернувшись додому, її не бив, Стефаниді потрібно було взяти його чорну сорочку, прополоскати її на грудях та на спині, а воду вилити у піч на вогонь, потім, висушивши сорочку, прикласти до неї дванадцять каменів, говорячи: “Як тій сорочці важко під камінням, так щоб моєму чоловіку було важко на мене руку піднімати”. Сорочку потрібно було тримати під камінням до дванадцяти днів. Щоб дізнатися, чи живий чоловік Стефаниди, “ворожка” Марія Шевчиха взяла 9 ложок води, вилила їх у горщик і всипала туди солі, потому поставила горщик на тарілку; якби сіль розчинилась, але кількість води не збільшилася б, це означало, що чоловік Стефаниди помер, а якщо кількість води збільшилася б, але сіль не розчинилася б, це засвідчило б, що він живий.