УКРАЇНСЬКА ВІДЬМА.
...1705 рік, Кам’янець-Подільський. Магістрат міста розглядає скаргу однієї з тамтешніх жительок на її сусідку (прізвище останньої в архівах збереглося — Зелинська), яку позивачка звинувачує у чародійництві. Постраждала заявляє, мовиться у скарзі, що бачила, як Зелинська стояла на своєму подвір'ї боса і з непокритою головою, до того ж іще й зі свічкою у руках. Цю саму свічку найближчої суботи Зелинська переломила у церкві та нахилила палаючим кінцем униз, що означає безсумнівний намір накликати на когось недугу чи навіть смерть. При цьому лихі думки Зелинської були скеровані саме на позивачку, вважає та, тим паче що останнім часом безневинна жертва сусідки-відьми якраз почала слабувати на невідомо відкіль узяті хвороби. Суд, заслухавши пояснення Зелинської, не знайшов у її діях нічого богозневажливого, але, як говориться у вироку, «про всяк випадок» засудив її до лежання «крижем» (тобто хрестоподібно, з розкинутими руками) у церкві протягом двох літургій.
1710 рік, місто Вижви. Міщанин Данило Олефирович заявляє до суду про зачаровану капусту на своєму городі, яка з вини його землячки Веремейчихи перестала давати врожай. Капуста постраждала через недобре око Веремейчихи, яка підозріло часто проходила повз виплекані Олефировичем грядки, скаржиться він. Проте суд розцінив цю капустяну драму як суцільну маячню, тому й постановив: Веремейчиху вважати невинною, а Данилові Олефировичу перед оббріханою дамою вибачитись та негайно припинити верзти про неї дурниці.
1741 рік, магістрат міста Дубно. До дубнiвських суддів звертається дівиця Катерина Сахнюкова, що скаржиться на місцевого дяка Григорія Комарницького, який нібито збезчестив її. Проте у дяка виявляється «алібі» в особі його куми Антонихи, яка присягає, що той день, котрий цікавить суд, Комарницький провів у неї. Взявши це до уваги, суд будь-які обвинувачення з дяка зняв, зазначивши, що у прикростях Катерини Сахнюкової винен, швидше за все, якийсь підступний та лукавий біс, котрий, перетворившись на дяка, оволодів нею, аби погубити відразу обидві репутації. Стверджували це судді апостеріорі — спираючись на попередній досвід, який засвідчує, що хтивість чорта відома так само добре, як і його винахідливість. Тому якщо на когось і слід нарікати у справах про знеславлених дівиць (та й у інших справах так само!), так передусім на оту чортівню, на відьом та відьмаків, які й очі добрим людям відведуть, і голову заморочать, і зовсім з пантелику зіб'ють...
Дещо про джерела.
Наведені сюжети не є сурогатом справжніх судових процесів, пов'язаних з чародійництвом та таких, що колись мали місце в Україні. Всі вони були засвідчені документально — переважно у книгах, які велися при магістратах — виборних органах міського управління, що відали адміністративними, судовими справами та займалися збиранням податків. Зрозуміло, що авторці цих рядків не довелося ознайомитися безпосередньо з цими джерелами — у ролі медіаторів між подібними документами та сучасними дослідниками виступають монографії етнографів XIX століття. Ці книги встигли так само постарішати, але в жодному разі не застаріти, радше — перетворитись на раритети із ламкими і сухими чи, навпаки, подібними до вологої тканини (залежно від якості зберігання) сторінками. Читання їх — це справжня насолода, причому особливо інтерес підігріває знання того, що деякі з описаних «відьомських» процесів відділяє від наших днів десь років сто п'ятдесят чи навіть менший строк. Ці процеси, таким чином, не є загубленими десь у часі, як хрестові походи абощо. Вони зовсім поруч, варто лише розпитати про них чиюсь прапрабабусю, якщо тій пощастило пережити голодомор 1933 року та інші соціальні катаклізми.
У цілому ж відомостей про відьом в українській етнографічній літературі можна знайти і багато, і мало водночас. Мало, бо та обставина, що за постаттю відьми чи псевдовідьми проглядається цілком реальна людина (на відміну від інших за «генетикою» міфологічних істот — русалок, домовиків, потерчат тощо), рідко береться за вихідну точку дослідження. У цьому випадку міф начисто відсікається від його проекції на буття. А багато тому, що з монографії в монографію кочують одні й ті самі, але, щоправда, дуже докладні та розгалужені відомості: відьми бувають родимі та навчені, вміють перекидатися на таких-то тварин, роблять такі-то капості, оборонитися від них можна, взявши до уваги певні застороги абощо.
Проте не слід забувати, що відьмам у житті не книжному, а справжньому «щастило» набагато менше, ніж мавкам-русалкам. Оскільки вони, на відміну від останніх, справді існували, себто існували ті, на кому стояло це тавро, а існуючи, потрапляли в повну залежність від ставлення до себе оточуючих — ставлення, яке коливалося на наших теренах від зазвичай поблажливого до — зрідка! — надзвичайно жорстокого. Здолати чималий пласт роботи, дослідити усі відомі випадки переслідування відьом було до снаги, як уже вказано, науковцям XIX— початку XX сторіч. Після 1917 року українській вченій еліті було вже, ясна річ, не до відьом — о тій порі в країні запанувала інша інквізиція. Тож не дивно, що такі праці, як «Купаніє й паленіє відьм у Галичині» Гнатюка (1912), «Суд над відьмами» Єфименка (1883), «Колдовство» Антоновича (1872), «Суди в старій Малоросії» Лазаревського (1898), «Колдовство в юго-западной Руси» Селецького (1886) та інші й досі лишаються мало не найактуальнішими трудами в цій галузі народознавства. Послуговуватиметься ними й «УМ», будуючи своє бачення судів над відьмами в Україні.
...1705 рік, Кам’янець-Подільський. Магістрат міста розглядає скаргу однієї з тамтешніх жительок на її сусідку (прізвище останньої в архівах збереглося — Зелинська), яку позивачка звинувачує у чародійництві. Постраждала заявляє, мовиться у скарзі, що бачила, як Зелинська стояла на своєму подвір'ї боса і з непокритою головою, до того ж іще й зі свічкою у руках. Цю саму свічку найближчої суботи Зелинська переломила у церкві та нахилила палаючим кінцем униз, що означає безсумнівний намір накликати на когось недугу чи навіть смерть. При цьому лихі думки Зелинської були скеровані саме на позивачку, вважає та, тим паче що останнім часом безневинна жертва сусідки-відьми якраз почала слабувати на невідомо відкіль узяті хвороби. Суд, заслухавши пояснення Зелинської, не знайшов у її діях нічого богозневажливого, але, як говориться у вироку, «про всяк випадок» засудив її до лежання «крижем» (тобто хрестоподібно, з розкинутими руками) у церкві протягом двох літургій.
1710 рік, місто Вижви. Міщанин Данило Олефирович заявляє до суду про зачаровану капусту на своєму городі, яка з вини його землячки Веремейчихи перестала давати врожай. Капуста постраждала через недобре око Веремейчихи, яка підозріло часто проходила повз виплекані Олефировичем грядки, скаржиться він. Проте суд розцінив цю капустяну драму як суцільну маячню, тому й постановив: Веремейчиху вважати невинною, а Данилові Олефировичу перед оббріханою дамою вибачитись та негайно припинити верзти про неї дурниці.
1741 рік, магістрат міста Дубно. До дубнiвських суддів звертається дівиця Катерина Сахнюкова, що скаржиться на місцевого дяка Григорія Комарницького, який нібито збезчестив її. Проте у дяка виявляється «алібі» в особі його куми Антонихи, яка присягає, що той день, котрий цікавить суд, Комарницький провів у неї. Взявши це до уваги, суд будь-які обвинувачення з дяка зняв, зазначивши, що у прикростях Катерини Сахнюкової винен, швидше за все, якийсь підступний та лукавий біс, котрий, перетворившись на дяка, оволодів нею, аби погубити відразу обидві репутації. Стверджували це судді апостеріорі — спираючись на попередній досвід, який засвідчує, що хтивість чорта відома так само добре, як і його винахідливість. Тому якщо на когось і слід нарікати у справах про знеславлених дівиць (та й у інших справах так само!), так передусім на оту чортівню, на відьом та відьмаків, які й очі добрим людям відведуть, і голову заморочать, і зовсім з пантелику зіб'ють...
Дещо про джерела.
Наведені сюжети не є сурогатом справжніх судових процесів, пов'язаних з чародійництвом та таких, що колись мали місце в Україні. Всі вони були засвідчені документально — переважно у книгах, які велися при магістратах — виборних органах міського управління, що відали адміністративними, судовими справами та займалися збиранням податків. Зрозуміло, що авторці цих рядків не довелося ознайомитися безпосередньо з цими джерелами — у ролі медіаторів між подібними документами та сучасними дослідниками виступають монографії етнографів XIX століття. Ці книги встигли так само постарішати, але в жодному разі не застаріти, радше — перетворитись на раритети із ламкими і сухими чи, навпаки, подібними до вологої тканини (залежно від якості зберігання) сторінками. Читання їх — це справжня насолода, причому особливо інтерес підігріває знання того, що деякі з описаних «відьомських» процесів відділяє від наших днів десь років сто п'ятдесят чи навіть менший строк. Ці процеси, таким чином, не є загубленими десь у часі, як хрестові походи абощо. Вони зовсім поруч, варто лише розпитати про них чиюсь прапрабабусю, якщо тій пощастило пережити голодомор 1933 року та інші соціальні катаклізми.
У цілому ж відомостей про відьом в українській етнографічній літературі можна знайти і багато, і мало водночас. Мало, бо та обставина, що за постаттю відьми чи псевдовідьми проглядається цілком реальна людина (на відміну від інших за «генетикою» міфологічних істот — русалок, домовиків, потерчат тощо), рідко береться за вихідну точку дослідження. У цьому випадку міф начисто відсікається від його проекції на буття. А багато тому, що з монографії в монографію кочують одні й ті самі, але, щоправда, дуже докладні та розгалужені відомості: відьми бувають родимі та навчені, вміють перекидатися на таких-то тварин, роблять такі-то капості, оборонитися від них можна, взявши до уваги певні застороги абощо.
Проте не слід забувати, що відьмам у житті не книжному, а справжньому «щастило» набагато менше, ніж мавкам-русалкам. Оскільки вони, на відміну від останніх, справді існували, себто існували ті, на кому стояло це тавро, а існуючи, потрапляли в повну залежність від ставлення до себе оточуючих — ставлення, яке коливалося на наших теренах від зазвичай поблажливого до — зрідка! — надзвичайно жорстокого. Здолати чималий пласт роботи, дослідити усі відомі випадки переслідування відьом було до снаги, як уже вказано, науковцям XIX— початку XX сторіч. Після 1917 року українській вченій еліті було вже, ясна річ, не до відьом — о тій порі в країні запанувала інша інквізиція. Тож не дивно, що такі праці, як «Купаніє й паленіє відьм у Галичині» Гнатюка (1912), «Суд над відьмами» Єфименка (1883), «Колдовство» Антоновича (1872), «Суди в старій Малоросії» Лазаревського (1898), «Колдовство в юго-западной Руси» Селецького (1886) та інші й досі лишаються мало не найактуальнішими трудами в цій галузі народознавства. Послуговуватиметься ними й «УМ», будуючи своє бачення судів над відьмами в Україні.